Якби покійний герой ударної комуністичної малооплачуваної праці Олексій Стаханов підвівся зі своєї могили і вирішив знову встановити якийсь трудовий рекорд, то дуже здивувався б. Бо при вході до шахти його чекав би не секретар партійної організації, а... ви не повірите — батюшка, мабуть, з великим православним хрестом у руках. Можливо, йому спало б на думку питання — чи не з похмілля таке привиділося? Але тут же згадав би, що в домовині не дуже то й вип’єш.

 

Як вихована в правильному ідейному комуністичному дусі людина, він, мабуть, сказав би святому отцеві:

 

— Я не вірю в царство Боже. Вірю тільки в ударну працю в ім’я світлого майбутнього людства — комунізму.

 

Батюшка, звісно, наставив би відсталого від життя Стаханова на шлях істинний. Пояснив би, що ніякий він нині не опіум для народу, бо вчорашні борці з релігією тепер затято хрестяться у церквах і навіть б’ють поклони. А святі отці зараз в пошані і не тільки сповідь можуть прийняти, але і на трудовий подвиг надихнути.

 

Ось недавно колега Стаханова із міста Дзержинська Донецької області Сергій Шемук побив знаменитий стахановський рекорд від 1935 року. А благословив рекордсмена Митрополит Донецький і Маріупольський Іларіон. І хто його знає, чи встановив би той свій рекорд, якби не настанова святого отця. Рекордсмен поділився, що після благословення йому стало легше працювати. «Після восьми годин роботи я готовий ще рубати і рубати. Втоми взагалі не відчувається», — сказав гірник. Але далі чомусь не рубав. Тим не менше, він отримав подяку не від кого-небудь, а від самого глави держави.

 

І зрозумів би Стаханов, що в Україні нічого не змінилося. Тільки за парторгів зараз святі отці виступають, а замість генерального секретаря Президент сидить. Двадцять років всяка нечисть намагалася знищити радянські традиції, але Президент їх відроджує. Ось і трудові вахти організували, як колись. Нехай собі громадяни ударно трудяться, а їм за це грамоти і ордени. Ну, може, якось і зарплату підвищать на пару гривень.

 

Правда, гнилі людці, які називають себе буржуазним словом «опозиція», аж захлинаються від люті і кажуть зневажливо, що він перетворює країну на совок. Але Президент на те не зважає. Скоро в Україні буде одна правильна церква, як колись одна партія. Тільки партія проповідувала віру в комунізм, а правильна церква проповідує віру в «руській мір». Що робити з іншими церквами — ще не вирішили. Але Президент порадиться зі своїми друзями в Москві і вона дадуть йому правильну пораду.

 

Якби хоч якась жертва Голодомору 1932—1933 рр. встала з могили, то дуже здивувалася б. Бо один дуже поважний добродій на ім’я Валерій Солдатенко пояснив би їй, що ніхто не хотів смерті ні її, ні мільйонів інших померлих.

 

— А як же ті хлопці, які ходили по хатах і останній хліб забирали? — спитала б здивована жертва. — Та не тільки хліб, а для чогось ще й заховані на чорний день картопляні лушпайки. А чого селян, в яких не було чого їсти, хлопці з гвинтівками в руках і червоними зірками на лобі не пропускали до міст, де можна було знайти харчі?

 

— Розумієте, — пояснив би Валерій Солдатенко занадто допитливій жертві. — Ну, не пощастило вам. Це такі обставини склалися в нас. Дуже, дуже складні обставини, що я сам навіть не здатен їх пояснити.

 

Але він роз’яснив би жертві Голодомору, що в неї неправильний погляд на історію — зовсім не той, який встановив колись Інституті марксизму-ленінізму, у філії якого Валерій Солдатенко мав честь працювати. Правда, потім усяка нечисть цей інститут скасувала і заснувала Інститут національної пам’яті. Проповідувала там усіляке мракобісся про Голодомори, ОУНи і УПА всякі. Але прийшов новий Президент і нечисть ту повиганяв. І довірив посаду директора йому, Валерієві Солдатенку. Й тепер знову на історію встановиться один-єдиний правильний погляд. Правда, багато всяких крикунів, які чомусь називають себе вченими, кажуть, що це ганьба. Та це нічого. Президент порадиться з московськими друзями і вирішить, що з ними робити. Не виключено, що треба буде встановити кримінальну відповідальність за пропаганду єресі про Голодомор.

 

Якби покійний Симон Петлюра встав би зі своєї паризької могили на кладовищі Монпарнас, приїхав би до Києва і прийшов на засідання Верховної Ради з нагоди річниці проголошення Декларації про державний суверенітет, то дуже здивувався б. Певна річ, Президент України не став би опускатися до особистого спілкування з таким нікчемним націоналістичним сміттям, як він. Але з монітору в залі парламенту він би пояснив Петлюрі, що Українська незалежна держава ні до Петлюри, ні до УНР, ні до держави часів київської Русі, ні до козацької середньовічної держави не має жодного відношення. Коріння незалежної України простежуються винятково в Українській Радянській Соціалістичній Республіці. І крапка.

 

Слава Богу, ні Стаханов, ні Петлюра, ні жертва Голодомору з могил не встають. Але і без них розвелося стільки всяких людців, які тільки те й роблять, що неправильні запитання ставлять. Ні, щоб працювати десь ударно і славити комуністичну партію, чи то пак «руській мір». Так вони все допитуються і допитуються. І не тільки про історію. А ще й питаються, наприклад, про ціни на газ. Кажуть, ми Росії Крим здали, вони нам нібито газ дешевий обіцяли, а ціни на нього все одно зростають.

 

І що з цим людцями усіма робити Президент поки що не знає. Але порадиться з друзями у Москві і вони йому допоможуть вирішити всі питання.

Юрій Луканов.

Газета "День".

20 серпня 2010 року.