Степан Бандера читав сльозливу статтю в московській газеті й посміхався, як дикий звір. Він навіть облизнувся, оголивши на мить свої хижі ікла. Відірвав скаламутнений лютою зненавистю до москалів погляд від друкованих рядків і випадково наткнувся очима на портрет Президента Ющенка, що висів на стіні. Вираз очей злочинного провідника кривавих українських буржуазних націоналістів зразу потеплішав, навіть став сентиментальним. «От зараз би медку покуштувати, поїсти з трипільського глечика», - солодко подумав він. Але зусиллям волі Бандера спрямував свої думки в іншому напрямку – у напрямку боротьби проти москалів і їхніх служників в Україні.
Він знову опустив очі до газети і зловтішно розреготався. Продажний московський таблоїд писав, що п`ятирічну дочку російського можновладця викрали підступні чеченські терористи. Раптово на порозі виник помічник.
- Пане провідник! Дозвольте звернутися? – після того, як Бандера кивнув, він радісно повідомив: - Там агент Наталя Повійтренко прибула.
- Завше вона найважливіші справи перериває.
Вона увірвалася, наче спекотного дня свіже повітря з кондиціонера у криївку. Опустила на підлогу великого, важкого мішка, зняла з себе значок із серпом і молотом й засунула його до кишені. Натомість причепила тризуб.
- Слава Україні! – від її вигуку навіть шибки патріотично задзеленчали.
- Наталко! – скривився Бандера, - не волай так. Тут же, крім нас, нікого нема. Ніхто не оцінить.
- Як це нема? – вона лукаво усміхнулася і легко ухопила мішка, спритним повстанським рухом розв`язала його і вивалила звідти маленьку дівчинку. Малятко випало з мішка й гепнулося на підлогу з глухим депресивним звуком. Руки її були зв`язані за спиною, а рота було заклеєно скочтем.
- Так це вона! – радісно здогадався Бандера. – А я про неї щойно у газеті московській читав. Москалі як були туполобими йолопами – так і залишилися, - зневажливо додав провідник ОУН, - Знай вони, що я живий, то одразу насмерділи б собі в штани з переляку. А май вони хоч однісіньку клепку в голові, то второпали б, що чеченським братам це дитинча без потреби. І шукали б її в іншому місці.
- Це вам подарунок на ваш день народження, що наближається. 1 січня на ваше свято мене не буде поруч з вами. А я так вам хочу свою відданість продемонструвати.
- Оце так подарунок!!! Потішила ти мене, ой потішила. А то мені самі «Кобзарі» дарують. Їх уже надарували за все життя стільки, що нема куди ставити. Так я їх до дитячих будинків віддав для підвищення патріотизму… Оце ми з цього подарунка тепер ми всі військові секрети виколупаємо. А де ж ти її дістала?
- У Карпатах її захопили. Вона з матір`ю надивилася реклами й припхалася до Буковеля збирати гриби. А тут наш хлопець виліз з криївки і нишком подався до буковельської лікарні радикуліт лікувати в нашого підпільного лікаря. Радикуліт його мучить ще із сорокових років, відколи московське НКВД перекрило газ і в криївках стало зимно.
- Це коли РосУкренерго створили, секретну енкаведівську структуру?
- Ну і пам`ять у вас! – заздрісно вигукнула Наталка, захоплено дивлячись на провідника. – Його тоді таємно заснували і зразу в криївках зимно стало. Газ красти почали. Так оце крадеться він лісом аж чує з масковскім акцентом: «Мама! Мама! Пасматри, какой мухамор я нашла, такой же суровый и красивый, как наш папачка. Ему только пагонав маршальских не хватает». Хлопець зразу збагнув, що то не просто собі московське дівчатко, яких вони вбивали колись, як насіння лузали. Він дометикував, що то дочка якогось московського начальника.
- Кмітливий, - схвально сказав Бандера.
- Та йому вже за вісімдесят років. Але голова в нього працює, як і тоді, коли тільки починав священну боротьбу в лавах УПА. Він заткнув їй рота і затяг із собою до криївки. А тоді передав її мені для вас.
Провідник жадібно подивився на москалятко, яке Наталка вже посадила в куток на стілець. Чим довше Бандера дивився на дитинча, тим більше свербіли його руки від нестримного бажання взяти по черзі кожен з маленьких пальчиків дівчиська і по черзі всі поламати. Щоб кожен жалісливо хруснув. А потім - ухопити москальське чадо за коси і тягати, тягати, з насолодою слухаючи її верескливе лементування, аж поки вона не видасть всіх військових секретів клятої Московії. Він уже хотів взятися до реалізації свого нелюдського плану.
- Мамця її по всій Україні бігає і верещить. – сказала Повійтренко.
З-за вікна долинув розпачливий жіночий крик: «Доченька мая дарагая!!! Я тебе шакаладку купила с арешками. Ну куда же ты спряталась ат меня? На каго ты меня адну бросила?!».
- Он вона якраз пробігає, - Наталка підійшов до вікна і жестом запросив свого співрозмовника присунутися ближче. – Ти диви як москалиха ушкварила! З такою швидкістю вона завтра у Москві буде.
Дівчинка щось замугикала, але скотч на губах заважав їй говорити.
- Що це вона там мукає, як теля? – Наталя відліпила скотч з її рота.
- Я писять хачу. Пажалуйста, развяжите меня.
Повійтренко аж заніміла від такого нахабства – у самому лігві провідника ОУН цвірінькати по-московськи. Але зусиллям волі взяла себе в руки.
- Ану попросися державною мовою!!! – гарикнула вона, а шибки знову задзеленчали, але цього разу войовничо - А то нікуди не підеш, байстрюченя!
Дитинчатко замовкло і кліпало очима, гострим недитячим поглядом свердлячи свою мучительку.
- Кажи!!! – знову гарикнула Наталя і замахнулася рукою.
Москалятко замружилося від переляку.
- Та воно всцялося!!! – обурено заволала Повійтренко, тицяючи пальцем на жовтий струмок, який з веселим дзюрчанням стікав з дитячих ніг просто на підлогу, утворюючи невеличку калюжу. – Ах ти ж гадюченя москальське!!!
Дівчисько рішуче відкрило очі і голосно з викликом заспівала: «Саюз нерушимый республик свабодных сплатила навеки великая Русь…».
Наталя миттєво з ненавистю ухопила дівчисько за ногу і стукнула її головою об стінку. Гімн Совєтського Союзу негайно обірвався, а дитячі мізки розлетілися по стіні. За другим помахом вона викинула свою малолітню жертву далеко у вікно. Навіть Бандера, чиї руки були по лікті у крові, дивився на все це ошелешено.
- Ой, не стрималася, - Наталка винувато кліпала очима, - Так отой гімн ненавиджу іще більше, ніж мою матір бомжиху, яка завагітніла від комуніста. Але не турбуйтеся, пане провідник, коли завтра про неї напишуть газети, я скажу, що це все фашистські лакузи бандерівці зробили.
- Так ти… ти… продалася? – очі Бандери метали грізні блискавки, він витяг пістолета і вже збирався зняти його із запобіжника, - Ти хочеш закласти нас москальським агентам?
- Пане провідник! – гордо сказала Наталя, - я матиму за щастя і честь загинути від вашої руки. Та перед тим як вистрілити, прошу вислухати мене.
- Застрелив би я тебе без суду і слідства – так скажуть, що я енкаведист. Та ото кажи швидше.
- Я не зуміла донести до вас всю глибину мого задуму, - почала Повійтренко, шанобливо поїдаючи поглядом постать провідника, - Я скажу, що то бандерівці вбили та хто мені повірить? Тільки 2,9 відсотків електорату, та й ті пенсіонери майже всі. А більшість про Партію регіонів подумає.
- А-а-а, ну про тих лакуз московських хай собі думають.- Бандера заховав пістолет за пазуху, - Так ти он яка хитра, - Бандера задоволено посміхнувся, - Я б до такого ніколи не дометикувався. Та й взагалі як ти з себе червону удаєш – артистка та й годі. Коли Україна стане справді незалежною, ти станеш зіркою нашого українського Голівуду. Будеш саму Вітренко грати. Ти так переконливо волаєш: не дапустим, чтобы кованый сапог фашистского слуги бандеровца ступил на священную киевскую землю…Навіть я тобі вірю і ненавидіти починаю.
- Ой, пане провідник, а в кого ж я вчилася? Ви тоді у 59-му році так інсценували власне вбивство, що навіть комар носа не підточив. Всі думали, що вас убили, а ви на Батьківщину неньку-Україну переїхали і ведете тут криваву боротьбу проти москалів. Іще трохи й вони зникнуть з лиця землі. А я ось червону лідерку вдаю І головне, що ті всі пенсіонери мені вірять. Навіть Путін в Кремлі дивиться і грошики мені перераховує у банк. А ми їх на священну справу боротьби з Московією пускаємо.
- Дай Боже! – мрійливо примружився Бандера. – Але ж, щоб їх знищити, треба всі їхні секрети військові узнати. А звідки ми тепер їх дістанемо, коли ти дівча на той світ відправила?
- Та то нічого. Я вже все продумала, - вона твердо блиснула очима, - Я прямо зараз збираюся і їду до Москви. Там увійду в довіру до їхнього військового міністра і все в нього випитаю.
- Як же ти в довіру до нього увійдеш?
- А це вже мої жіночі секрети, - млосно сказала Наталка і почала хтиво поводити стегнами.
- А ти певна, що він не встоїть проти твоїх жіночих секретів, - запитав Бандера, скептично дивлячись на її товсті стегна.
- А я зараз в салон краси піду, до дочки Мороза. Там мені знижка належиться як ідейно близькому політику. Я наведу красу і зразу на вокзал – до Москви їхнього військовика спокушати.
Вона хоча із жалем, але рішуче зняла тризуб і повісила на його місце значок із серпом і молотом, гарикнула «Слава Україні!». Вікна знову задзеленчали цього разу прощально. Наталя твердим кроком пішла до виходу.
Бандера мовчки постояв, подивився на годинник, визирнув до приймальної, переконався, що всі вже пішли. Він повільно розпалив камін, кинув у вогонь кілька картоплин. Зайшов до туалету і з-під унітазу витяг пляшку водки «Московской». Поставив її на стіл. Він увімкнув музику і під слова Кобзина «Где-то далеко, где-то далеко идут грибные дожди, а память покрыта такими большими снегами…» сів чекати доки спечеться його улюблена картопля в мундирах. Полковник Ісаєв – Штігліц сидів у глибокому кріслі і задумливо думав, що ось іще один рік минає, а кінця-краю його завданню не видно. Скільки ж можна так? Він з рідною жінкою бачився востаннє у сорокових роках у Берліні. «Вона, мабуть, уже старенькою стала, - думав він, - хоч би не померла до мого повернення до Москви».
«Облаком, сизым облаком», - тужливо виводив Кобзон і очі Штігліца заволоклися мрійливою поволокою. Він згадував рідну Москву.
|
