Спочатку Юрієві Луканову потрапила до рук книжка: історія листування дисидента Зіновія Красів-ського з Айріс Акаготі із «Міжнародної амністії». Подумав, це - класичний сюжет для фільму, і пішов радитися до Семена Глузмана. Той вислухав і каже: «Ти знаєш, я маю для тебе ще захопливішу історію». І розповів про свого товариша по зоні Валерія Марченка та його трагічне кохання. Молода голландка Джекі - член «Міжнародної амністії» писала до Валерія, надсилала фотографії. Так починалося «епістолярне кохання», яке тривало під час першого його ув'язнення, а потім другого. Вони так ніколи й не зустрілися - Джекі й нині живе собі в Голландії, а Валерій за тими мурами помер...

- Перший раз Марченка посадили на п'ять років таборів і два - заслання, - розказує автор фільму Юрій Луканов. - Причому судили - не знати за що. Він написав статтю - критика дій партії щодо української культури. У Москві за це вигнали б з роботи або дали догану. Але ж відомо, якщо там обрізають нігті, то в наспальці обрубують. Валерій не був тоді людиною, заангажованою в дисидентському русі, але «зона» його виховала й загартувала. Наступного разу він отримав вісім літ «зони» і 15 - заслання. Це був той період, коли Радянський Союз починав залежати від західних кредитів і мусив демонструвати свій лібералізм щодо прав людини. Тому дозволили закордонним громадянам листуватися з нашими дисидентами. Валерію писала не тільки Джекі. Листуючись, у нього закохалася італійська дівчина, донька адвоката. Але він зумів толерантнопереконати її, що ці почуття не мають сенсу. Йому надіслала поштівку навіть культова група «Ролінг Стоунз». Коли Марченко помер від хвороби нирок на самому початку другого «строку», про це писала світова преса, президент США Рональд Рейган виступив із заявою. Тобто тоді він був уже помітною постаттю у правозахисному русі. Але в фільмі ми не акцентували на його діяльності, а говорили про дивовижно теплі взаємини Валерія та Джекі. Фільм називається «Хто ви,
містер Джекі?» - це спільний проект телекомпанії «Гравіс» та УМЗ. Створювали ми його разом із режисером Максимом Барнадським та оператором Олександром Євсєєвим. Думаю, незабаром відбудеться його презентація.

-Юрію, коли ви їхали до Амстердама, до Джекі, ви не боялися, що вас зустріне «інша» жінка, для якої хлопець з України - перегорнута сторінка?

 

-Боявся. Припускав, що вона може не захотіти про це згадувати, може злякатися, що для неї те досі є болючим. Вона й справді дуже розхвилювалася. І аж коли переконалася, що ми не будемо знімати таких собі Ромео і Джульєтту, розбалакалася і витягла листи. На тих сторінках - історія надзвичайно зворушливих взаємин. Про любов ніде не йшлося, але, думаю, вони були закохані. Частина листів зникла - вилучила цензура, Може, у них було освідчення. А може, його ніколи й не
було...

Після першого ув'язнення Джекі намагалася всілякими способами перетягти Валерія за кордон. Звісно, його не випустили. Вона й далі продовжує членство в «Міжнародній амністії», але радше формально. Смерть Валерія Марченка стала для неї важким випробуванням. Дисидентам вона більше не пише.

- У фільмі є гнітючі кадри із «зони»: сніги, пилорама, завивання вовків... Там був Марченко. І чи його пам'ятають?

- Ми знімали в Пермській області/Там познайомили ся з Іваном Кукушкіним, котрий свого часу працював там наглядачем. Марченка він не пригадує, зате пам'ятає інших. Тут сиділи Стус, Тихий, Литвин - узагалі половина в'язнів були українці. А якщо врахувати і євреїв з України, то разом буде відсотків сімдесят. Отой Кукушкін працює нині в музеї тоталітаризму і політичних репресій,
створеному пермським «Меморіалом».

- Яким він був - Валерій Марченко, щоб самими лише листами зачарувати дівчину з далекого краю?

- Він був дуже освіченим, знав англійську, польську, російську, азербайджанську мови. Робив літературні переклади і був класним журналістом. Його статті на правозахисну тематику просто, здорово зроблені. Під впливом Сверстюка, Антонюка, Мариновича та грузинської дисидентки Пейладзе, яка на засланні замінила йому маму, Валерій став релігійною людиною. Джекі вважає, що віра була для нього інструментом виживання. Мені стає моторошно від того, що таку людину «машина» знищила. Він помер 1984 року. Зовсім скоро в країні почалися демократичні перетворення. Але Валерій до них не дожив.

 

-За фільм «Хто ви, містер Джекі?» ви бралися, уже маючи досвід у кінодокументалістиці. Ваш фільм «Три любові Степана Бендери» демонстру вали на кількох українських каналах...

 

-А починалося все банально і просто. Сиділи ми з Андрієм Васьковичем (він - син члена бандерівського проводу), і я побачив у нього товстенну книжку «Московські вбивці Бандери перед судом». Я узяв її і прочитав як детектив. Це була стенограма суду над Сташинським. Я тоді вже співпрацював з телебаченням і подумав, що треба відзняти фільм - матеріал же розкішний. Якби я собі тільки уявляв, наскільки це складно в матеріальному плані... Але ми з'їздили і назнімали в Лондоні, у Мюнхені, у Галичині. Намагався робити фільм якомога популярнішим,- для масового глядача,
котрий, на жаль, погано знає нашу історію. Назбирав стільки матеріалу, що можна робити серіали. Але кошти, кошти, кошти... Нема в суспільстві зацікавлення, а точніше конкретних механізмів реалізації зацікавлення. Через 2-3 роки люди, котрі пам'ятають Бандеру, повмирають, і ми втратимо великий пласт нашої історії.

 

-Які відгуки мав фільм?

 

-Добрі. Тільки Бузина написав статтю під назвою «Чи був Бандера садо-мазохістом - так і не зрозумів наш кореспондент». Звичайно, там усе було висмоктано з пальця...

-Кілька років тому вийшла ваша нашуміла книжка «Третій Президент. Політичний портрет Лео ніда Кучми». Опінія щодо Президента змінилася, порівняно з тим часом, коли писали книгу. Цікаво, чи тепер ви писали б її по-іншому?

 

-Безумовно, вона була б жорсткішою. Але книжка є досить об'єктивною, нічого не замовчується. Є і негатив, і позитив. Безумовно, тепер я описав би усе, що діється навколо Президента, Але, відверто кажучи, я відійшов від політичної журналістики, бо вона мені в печінках сидить. Політика перетворилася не стільки на гру розуму, скільки на гру м'язами.

 

-Книга була корисною для Президента?

- Я знаю, що він її читав. Мало того, колишній редактор газети «Молода Галичина» Михайло Батіґ показував мені ксерокопію сторінки з дарчим написом Президента. Леонід Кучма подарував книжку на день народження якомусь нардепові. А з Президентом особисто я ніколи не зустрічався, навіть не робив спроб. Він, до речі, також...

Записала Леся ФЕДІВ.

 

"Молода Галичина", 4 травня 2001 р.