Потрапили мені до рук буквально пару днів тому дві кишенькові книжечки. Та навіть не книжечки, а так - записнички-записничками. Зрештою, епіграми й мусять даватися дозовано - аби не викликати отруєння гумором, та ще й таким специфічним. Але час від часу, коли навколо все таке серйозне й "на межі зриву”, коли політичні події не дають спокою - радше, навпаки, змушують відчувати найрізноманітнішу гаму емоцій (це я мовчу про сидіти опівночі й дивитися-слухати трансляцію різноманітних засідань), - так от, коли це все скопом котиться на наші бідні голови, треба трохи посміятися.
Сміх, як відомо, лікар давній, а зброя - то ще давніша. Бо те, що викликає сміх, не сприймається як серйозне. А саме серйозне може обурювати, дратувати, лякати - викликати оту саму гаму почуттів. Смішне може тільки смішити. (І не кажіть мені про сміх крізь сльози - класик теж був занадто серйозною людиною!)
До деяких речей у житті треба ставитися простіше. Не безвідповідальніше, а саме простіше. Власне, немає ситуацій, з яких не можна вийти, і немає проблем, які не можна розв’язати. Аби трохи зсунути фокус, "вийти” із ситуації і подивитися на неї ззовні, часто-густо достатньо просто посміятися з неї.
Оці дві книжечки, про котрі йдеться, - збірки політичних (і не тільки) епіграм.
У передмові автор пояснює назву "козюльки”: "Іноді мене запрошують на всілякі прийняття. Я там смокчу шампанське, балакаю з різними хитромудрими людьми й нишком, як це передбачено правилами хорошого тону, колупаюся в носі. Й саме в цей час мені неодмінно являється Муза і я пишу високі поезії. На честь заняття, під час якого Муза приходить, я й охрестив натхненні нею твори козюльками”.
Власне, сутність творів таки відповідає їхній назві - це такі маленькі підковики, котрі далеко не завше вписуються у згадані "правила хорошого тону”. Утім, епіграмам сам Бог велів не вписуватися :).
На заздрість рядовій юрбі
Зробивсь ого яке цабе!
Не любить він історію в собі,
зате коха в історії себе.
Або ось про нього ж:
Ніби із царського трону,
як з історичних глибин,
кличе він власну персону:
"Ми, Володимир Литвин!”
Оце присвячується панові Табачнику:
Себе не продає цей чоловік.
Немов коштовний камінь, честь плекає:
її продемонструє раз на рік
й подалі від людських очей сховає.
Леонід Кравчук виглядає в автора отак:
Дух, що тіло рве до влади,
Найсолодшої принади, —
Він живий, він ще не вмер.
Вічний партфункціонер!
Рефлексії про помаранчеву революцію - не менш дотепні:
На Майдан, там, де "Бетмен”,
Революція іде:
"Ющенка - у Президенти!
Мо, нічого не вкраде”.
Як серйозний журналіст, що валяє дурня (так він сам себе називає), автор книжки не може не написати й про журналістів і телеведучих:
Вона про землетруси й урагани —
все’дно щасливі мужики.
коли ця пані на екрані —
не про погоду їх думки.
(Руслана Писанка)
У неї кредо - доброта,
А глядачі стікають слізьми.
Працює журналістка та
У жанрі сю-сю-реалізму.
(Ольга Герасим’юк)
Власне, "козюльки” присвячені не лише політичним чи медійним фігурам - автор кепкує з усього суспільно-політичного життя:
Інструкція до виборця
Як прийдеш ти голосувати -
поводь себе культурно:
свого закресли депутата
й засунь його до урни.
Або
Заклик до вибрців
Електорате! Хоч умри,
але прийди на вибори!
Це все нагадало мені мережевий проект "Всі наші”, про котрий я колись уже розповідала (видавництво "Буква і Цифра”). Зараз, здається, у Живому журналі проект зажив новим життям. Я вже мовчу про "Фодудью” - надзвичайно потужне гумористичне явище, що наразі також живе майже виключно в Інтернеті. Але цей гумор - геть інший, хоча й він має політичне забарвлення. Тому про це - іншим разом. Посміхаймося! :)
Юрій Луканов. Козюльки. - Київ: Такі справи, 2006.
Юрій Луканов. Колода від Ющенка: Політичні епіграми-козюльки. - Київ: Такі справи, 2006.
|
