Анатолій ЛЕМИШ, «День»
Журналіст Юрій Луканов на ТІА «Вікна» завершує зйомки документального фільму під робочою назвою «Розгадка Степана Бандери». Герой його картини досі викликає різко полярнi реакції: негативну в одних, і захоплену в інших. Щоб прояснити позицію самого автора фільму, кореспондент «Дня» звернувся до нього із запитаннями:
— Що не влаштовувало вас в тому висвітленні особистості Бандери, що переважало до останнього часу?
— Я ознайомився з деякими матеріалами у справі Богдана Сташинського, вбивці Бандери. Відтак написав статтю, де показував, наскільки спрощено осмислювалися і постать Сташинського, і особистість самого Бандери, якого називали просто бандитом. Він, звичайно, організовував убивства, але не таким усе це було примітивним, як зображають більшовики.
І друге. Тепер, навпаки, існує тенденція подавати Бандеру таким собі Дідом Морозом, романтизувати цей образ. Я вважаю, що в ньому треба розібратися без зайвої патетики.
Цей період був таким драматичним, що осмислити його здатний тільки Шекспір. Я лише збираю документи. Ми дуже багато втрачаємо через те, що боїмося серйозно копнути нашу власну історію.
Наприкінці 30-х років Бандера організував два відомі вбивства: одне — міністра внутрішніх справ Польщі Перацкого, і друге — ОУНівці хотіли вбити радянського консула у Львові, але через помилку вбили високого чина НКВС. Було два гучних судових процеси, після яких ім’я Бандери прогриміло на весь світ, а в Західних областях України стало культовим серед тих, хто підтримував ідеї незалежності України. Крім того, ОУН організувала ряд терактів і пограбувань. З позицій сьогодення це виглядає криваво і жахливо, стає лячно від кількості вбивств, грабунків, що числяться за ОУН. Але з погляду того часу... Вся Європа 30-х років була під владою тоталітарних режимів, які діяли аж ніяк не менш криваво, і здолати їх можна було тільки кров’ю.
— Чи варта будь-яка ідея такої кількості крові?
— На це запитання не можна дати однозначну відповідь. ОУН в 30-х діяла в основному на території Польщі, і вбивства були відповіддю на політику Польщі щодо українців. Відповідь була цілком адекватна для свого часу. Я не збираюся будь-кого виправдовувати. Я описую те, що мало місце в історії, і намагаюся аналізувати.
Я був у Мюнхені, де жив Бандера в останній період свого життя і де його вбили, знімав на плівку могилу, зустрічався з його соратниками, з його охоронцем Сушком. Того дня Степан Бандера, який буквально втік від своєї охорони, приїхав додому, а між другим і третім поверхами на нього чекав Сташинський... Пістолет убивці був заряджений ампулами з отрутою, жертва вдихала пари, і враження виникало таке, що людину звалив серцевий напад. Але в Бандери пішла кров, і соратники наполягали, що то було вбивство. У Лондоні, в музеї я зняв для фільму костюм Бандери, залитий кров’ю. За два роки перед цим Сташинський так само вбив одного з великих діячів ОУН Лева Ребета, і ніхто нічого не запідозрив.
З Лондона я привіз кіноплівку із зображенням живого Бандери. Багато хто чув про цю плівку, але ніхто не міг її знайти. Причому там є епізод, коли вони йдуть удвох із Мельником — лідером протилежного крила ОУН. Ніхто і не підозрював, що таке могло бути. Є у мене і справжній паспорт Степана Бандери, виданий, очевидно, адміністрацією американської зони окупації на ім’я Степана Попеля — під цим прізвищем він жив в останні роки..
— Як ви уявляєте собі цю стрічку?
— Це має бути солідний документальний фільм, своєрідний детектив. Тут у Києві живе внук Степана Бандери, — також Степан Андрійович Бандера, цей образ стане тим стержнем, на який ми нанизуватимемо інформацію про його діда.
Вельми цікава історія самого вбивці, Сташинського. Свого часу я написав про нього статтю: «Вбивця, який вмів любити». Коли на нього тиснуло НКВС, він зрадив усіх, кого міг зрадити, рідних, близьких, він убив Ребета, вбив Бандеру, але коли стало питання про те, що загрожували життю його коханої жінки, він пішов і здався американським властям. Йому не повірили, що він убив Бандеру, і він цілий рік змушений був це доводити. Нарешті, він довів, що він — убивця, його засудили, дали вісім років, через чотири роки звільнили, і він зник. Ходили чутки, що під час конфлікту ПАР і Конго американці використали Сташинського як радника.
У всій цій історії стільки неймовірних переплетень, закулісної боротьби, крові, амбіцій... Вона ще чекає на свого дослідника.
— Чи використовуєте ви кадри з українських кіноархівів?
— Ці теми були дуже засекречені, і їх не знімали, навіть у НКВС. А от хронікальні зйомки 40—50-х років використовую для створення відчуття часу.
— Як ви ставитеся до того, що деякі воїни УПА були в складі поліцейського 118 батальйону, який спалював Хатинь?
— Коли в одній київській газеті була опублікована стаття Ярослава Тинченка про це, до мені прийшов один історик УПА і доводив, що ті вояки не представляли УПА. На тій війні села спалювали і фашисти, і комуністи, і поліцаї, і партизани. Лише Ковпак спалив понад 20 сіл. Така війна була.
І моє завдання в цьому фільмі — не давати оцінок тому чи іншому вчинку, тій чи іншій особистості з висоти сьогодення і за нинішньої політичної кон’юнктури. Я прагну іншого: спробувати відновити історичні факти, якими вони були. Треба просто вивчати своє минуле, незалежно від того, як сьогодні ми до нього ставимося. Це — було. І це — треба знати.

 

24.10.98 «ДЕНЬ»