Київський журналіст Юрій Луканов, відомий як автор політичного портрету Леоніда Кучми «Третій Президент» та документального фільму «Три любові Степана Бендери», збирається знімати документальний фільм про маловідомі факти із життя дисидента Валерія Марченка. Цей проект він здійснює за підтримки телекомпанії «Гравіс» та «Українського мобільного зв'язку».
— Героєм вашого майбутнього фільму має бути відомий дисидент Валерій Марченко. Тим часом ви стверджуєте, що фільм — про любов. То він про любов чи про політику?
— Одне не виключає другого. Про те, власне, судіть самі з історії, яку розповів мені відомий правозахисник Семен Глузман. Громадянка Голландії Джеккі Бакс, яка була дуже симпатич ною дівчиною і якій на той час було десь двадцять років, через правозахисну організацію «Міжнародна амністія» почала листуватися з Валерієм Марченком. Він сидів строк за написані ним статті, як тоді вважалося, антирадянського змісту, У тих статтях автор згадував про мільйони українців, знищених голодом 1933 року, про прагнення Москви денаціоналізувати Україну, про порушення прав українців.
Власне, у творах Марченка порушува лися питання, які в цивілізованому суспільстві без ризику для своєї свободи має право порушити будь-який громадянин. У Радянському Союзі за це садили. Громадяни демократичних країн були поінформовані про гоніння на дисидентів, і багато з них прагнули якось їх підтримати, якщо не матері ально, то хоча б морально. І от Валерієві до Казахстану, де він відбував заслання після відбування строку в таборі для політв'язнів, почали надходити листи з далекої Голландії. Він знав англійську мову й охоче відповідав. Певно, його листи були такі глибокі і зворушливі, що в його адресатки виникло почуття, скажімо так, більш романтичне, аніж співчуття. Джеккі чекала на той час, коли українському лицареві вдасться вирватися із Союзу і вони змогли б із ним зустрітися. Однак його фактично замордували. А вона оце світле почуття до нього зберегла на все життя.
Я розповів цю історію керівництву «Гравісу» і кінорежисерові Максиму Бернадському, на рахунку якого вже десяток документальних фільмів, серед них — «Трипільське диво», який одержав кілька міжнародних відзнак. Вона їм сподобалася, і я з їхньою допомогою почав шукати партнерів. Досвід моєї попередньої роботи з телебаченням свідчить про те, що, шукаючи кошти для роботи, можна натрапити на такі несподівані інтереси, що аж дух захоплює. Тому я не здивуюся, якщо завтра який-небудь фільм захоче профінансувати, наприклад, фірма для прибирання сміття на вулицях. Стосовно ж ТІМС, то ця фірма вже досить давно підтримує контакти з телебаченням. Ви не боїтеся, що про правоза хисний рух розказано вже стільки, що фільм буде просто нецікавий? Як ви самі бачите, мені вдалося викопати сторінку, яка не дуже відо ма. Крім того, не треба порівнювати
ступені поінформованості тих людей, зрілість яких припала на перебудову, початки української державності, І решти громадян. Я знаю випадок, коли молода тележурналістка, якій доручили зробити репортаж про Валерія Марченка, приїхала зі зйомок просто ошелешена. «Я про це нічого не знала», — сказала вона.
Наскільки мені відомо, серіал «Роксолана», який знімався за копійки і виглядав щодо оформлення далеко не бездоганно, дивилися двадцять мільйонів чоловік. Це свідчить про те величезне зацікавлення, яке існує щодо історії України. У тому числі люди цікавляться й недавньою історією. Питання лише в тому, щоб знайти яскравий спосіб це зацікавлення задовольнити. Ви відомі як політичний журналіст. У період розквіту і становлення Руху ви організовували і керували
там прес-службою. Чи означають ваші кіновправи, що ви поставили на політиці хрест? Я ніколи не був, власне, політиком, працівником апарату політичної партії. Настав якийсь момент — і я,
втомившись, повернувся до своєї головної справи — журналістики. Одна че після паузи я брав участь як радник
або організатор прес-служби в якійсь передвиборній кампанії. Наприклад, виборче об'єднання «Столиця», де я ор
ганізовував прес-службу, 1994 року за воювала десь понад сімдесят відсотків місць у Київській міськраді.
А загалом — я за фахом журналіст. І в продюсери пішов не знічев'я. Просто поткнувся до однієї компанії, до другої зі своїми ідеями. А там лише руками розвели. Отож довелося самому під свої ідеї шукати матеріальне забезпечення. Досвід у мене в цьому плані якийсь є. Однак, правду кажучи, я мріяв би знайти продюсера, який скаже: «На тобі мою допомогу, а ти реалізуй свої ідеї».

Ганна ШЕРЕМЕТ, «День», 28 січня, 2000.