Юрій Луканов – журналіст серйозний. У його творчому доробку - книжка "Третій президент. Політичний портрет Леоніда Кучми”, документальні фільми "Три любові Степана Бандери”, "Хто ви є, містере Джекі?” про дисидента Валерія Марченка, "Портрет мафії в жіночому інтер’єрі”.

Він - автор сценарію багатосерійного документального фільму під робочою назвою "НАТО: свій чи чужий?”, який саме зараз монтують. А між цими серйозними справами Луканов бавиться "козюльками”. У двох книжках автора, що побачили світ останнім часом, – "Козюльки” та "Колода від Ющенка” – є підзаголовок, який багато пояснює: "Серйозний журналіст валяє дурня”. Твори нового жанру "від Луканова” нині цитують у ЗМІ, подекуди навіть не посилаючись на автора. "Козюльки” стали народними?..

- Юрію, ти й далі розповідаєш, що тягав з Ющенком колоду?

- Після Жовтневої революції чим далі, тим більше ставало людей, які з Леніним тягали колоду на суботнику. Вони ходили по школах, розповідали юним комунарам про це. Так було і цього разу - чим далі Помаранчева революція, тим більше людей, які "тягали колоду” з Ющенком. Процес їхнього збільшення уповільнився тим, що Ющенко виявився не Леніним і не зумів так міцно взяти владу в свої руки. Тим не менше, за аналогією я написав таку епіграму-"козюльку”, яка дала назву книжечці "Колода від Ющенка”.

На Майдані за нашу свободу

Я тягав із Ющенком колоду.

Раптом знов прийде до влади "Я” –

Я скажу: "Колода не моя!”.

Коли я це писав, то був жорстокий стьоб. А незабаром після того, як вийшла книжка, Януковича призначили прем’єром. Так от я тепер прошу, щоб мене називали "пророком Лукою”, оскільки я написав пророчий вірш. Презентація була під Секретаріатом Президента, де я і керівник видавництва "Такі справи” Сергій Данилов тягали справжню колоду з написом "колода від Ющенка”. Міліція спочатку напружувалася, перевіряла документи, допитувалися, хто давав дозвіл тощо. Я їм подарував книжечку, вони почитали, посміялися і заспокоїлися.

- Краще б ти інше щось напророчив...

- Пророк має пророкувати правдиві речі. А то напророкуєш загальне благо, процвітання і таке інше, а мені люди скажуть: "Що ти пророкуєш? Ми живемо, як жили чи навіть гірше, а ти кажеш усякі дурниці”.

- Ти такий серйозний хлопець. Як тебе потягнуло на "козюльки”?

- Це сталося давно. У 1993 році я повернувся з Канади, де працював на Міжнародному канадському радіо, і прийшов працювати в УНІАН. Сиділи ми на нараді в головного редактора, я взяв до рук якусь газету, а там надруковано дитячі страшилки типу: "Мальчик на стройке игрался, к нему экскаватор подкрался”. Раптом мене "перемкнуло”, і я три дні нічого не робив – писав схожі страшилки, епіграми на теми УНІАНу. Про одну співробітницю, яка їздила на зустріч голів-глав СНД в Ашгабад, написав таке:

Рубан (тодішній редактор УНІАНу. – Л.Ф.) Марусю послав в Ашгабад,

Їй під спідницю сховав автомат.

Славлять Марусю дорослі і діти,

Єльцина більше немає на світі.

Приходить до мене мій приятель Сергій Одарич (зараз – мер Черкас). Раптом чую тупіт, бачу – біжить Маруся, а очі в неї більші ніж окуляри, підбігає до мене і горлає на всю редакцію: "Над этим не шутят!” і з повного розмаху намагається дати мені по фізіономії. Я так перелякався. Що треба зробити жінці, щоб вона прилюдно втяла таку штуку? Я так і не зрозумів, чому вона так відреагувала. Після того написав таке:

Юрій Луканов в напруженні творчім,

Вірш про Марусю писати він хоче.

Маша рукою махнула гостинно –

Мізки Юрка полетіли на стіну.

Після того я перейшов на політиків. Ті "козюльки” спочатку ніхто не хотів друкувати. Коли їх надрукували в "Телекритиці”, де головним редактором була Наталя Лігачова, на них прийшло багато відгуків. І всі на кшталт: "Луканов, зрозуміло, ідіот, але навіщо, Лігачова, ви це друкуєте?”.

- Який твій улюблений вірш?

- Я його досі вважаю найсильнішим і називаю "еротично-патріотичною страшилкою”:

Москаль до вкраїнки підкрався нахабний,

Прутня зненацька загнав під живіт.

Більш Україну загарбать не

прагне –

У патріотки там був динаміт.

Якщо весь час серйозно говорити про політику, особливо в наших умовах, то дах може поїхати. Це розрядка. Останнім часом стібаюся, пишу в "Телекритиці” під рубрикою "Луканово посміхаючись”.

- Помаранчеві політики мають почуття гумору? До них це "доходить”?

- Книжка продається в парламенті. Не знаю, як політики, але напівполітик-напівжурналіст Діма Джангіров, про якого я написав епіграму, просто у Верховній Раді послав мене на три літери. Це підтвердження давньої істини, що сміху боїться той, хто вже нічого не боїться... Я тільки посміявся і порадів цій обставині.

- Ти й собі, коханому, присвятив кілька "козюльок”...

- Було діло. Коли готувалася книжка "Козюльки”, я був автором двох фільмів і однієї книжки. Я написав таке:

Його книжуся – справжня кака.

Навколо фільмів – повна тиша.

Отож, як заздрісник усякий,

на інших пасквілі він пише.

А для тих, хто буде ображатися на мої "козюльки”, рекомендую почитати таку епіграму на мене:

Я "козюльки” злі пишу – ніде правди діти,

Та герої їхні всі мають порадіти,

Що слугують графоману як жива мішень,

Адже добрими бувають епітафії лишень.

- Розкажи, як ти писав сценарій до фільму про НАТО.

- Мені зателефонував режисер Вадим Кастеллі, керівник медіа-центру "Розмай”, сказав, що він виграв тендер Міністерства закордонних справ на десятисерійний фільм про НАТО і хоче, щоб я написав йому сценарій. Я взагалі-то не провідний фахівець з НАТО в Україні, але з темою знайомий. Свого часу навіть представляв Україну в міжнародному турі «США-НАТО: європейський журналістський тур», був на морській натовській базі в США, до речі, на найбільшому авіаносці світу «Джордж Вашингтон». Одне слово, я стежив за процесом. Крім того, документалісту не обов’язково бути фахівцем, йому треба придумати, як цікаво подати матеріал. Вадим придумав хід фільму, а я на це нанизав живий матеріал. Бо хотілося, щоб цей фільм не виглядав, як пропагандистський. Там багато людських моментів, бо НАТО – це ж не лише військовий блок, як переважно думають наші співвітчизники. НАТО, скажімо, фінансує дуже багато наукових програм. Виглядає трохи парадоксально, але сценарій я написав, не виїжджаючи з Києва.

- Яка концепція фільму?

- Хід такий: сидять журналісти, п’ють горілку (чи пиво?). Починають балакати про НАТО. Потім кажуть, а давайте розберемося, що воно таке насправді. Потім сідають в автобус і мандрують країнами НАТО, зупиняючись на натовських базах. Робоча назва фільму "НАТО: свій чи чужий?”. Фільм не є суто про військових. Наприклад, дружини натовських офіцерів здійснюють багато благодійних програм у колишніх радянських республіках, і ми про це розповідаємо.

- Цей фільм зрозуміють, наприклад, в Донецьку?

- Ми ставили собі за мету зробити фільм популярним, розрахованим на масового глядача. Найбільша претензія до НАТО – це участь в югославському конфлікті. Ми там розповідаємо про це, а офіцери НАТО повинні пояснювати свою позицію. Не існує в світі жодної організації, де б усе було ідеально. Але річ в тім, що наші співвітчизники знають про НАТО лише з радянської пропаганди. А пропаганда не розповідає комплексно, а бере негатив і б’є ним по мізках.

- Ти не їздив зі знімальною групою натовськими місцями?

- Група їздила два місяці, але я не мав можливості вирватися з ними. Річ в тім, що я працюю медіа-консультантом у видавничому центрі "Такі справи”. Пригадуєш історію, коли ця фірма у 2002 році надрукували книжку для Юлії Тимошенко "Невиконане замовлення”? Тоді на них почалися колосальні наїзди, хотіли відібрати це підприємство. Зараз справа дійшла до Міжнародного центру вирішення інвестиційних спорів – це такий міжнародний економічний суд. Позов компанії до держави Україна становить понад 75 мільйонів доларів.

- Ти й надалі пишеш про себе: "Юрій Луканов, вільний журналіст”?

- Можливо, це й проблема. Бачиш, я не сконцентрований на кар’єрі, вважаю, що журналістові це зовсім не обов’язково. Роблю те, що мені цікаво. Книжку про Кучму "Третій президент. Політичний портрет Леоніда Кучми” я видав у 1997 році, тобто другий термін його перебування не висвітлено. Мені колеги кажуть: "Ти повинен дописати”. Але мені вже набридло, вона мені вже в печінках сидить. Я пишу епіграми, називаю себе найталановитішим письменником в Україні,а може, й у світі. Бо, як казав Чехов, стислість – сестра таланту, а хто пише стисліше, ніж я?

- Якщо тобі не цікаво продовжувати про третього президента, то, може, щось напишеш про наступного?

- Не думаю. Була ідея написати книжку "Україна без Кучми”. Не виключаю, що напишу про це. Але все ж таки мені набридла ця політика. Це було цікаво у пору "політичної юності”, а тепер дивлюся на все зовсім іншими – цинічними – очима. Розумієш, що ховається за високопарними фразами, і вони викликають тільки сміх. Тому й пишу "козюльки”...

- Може, це так з тебе пре "помаранчева депресія”? Рятуєшся від розчарування?

- Для того, щоб розчаруватися, треба зачаруватися. Майдан – це чудова штука. Я людина спокійна, не люблю вихлюпувати емоції, але коли приходив на Майдан, у мене на очах стояли сльози, бо там бачив людей, які щиро об’єдналися не для заробляння грошей, не для досягнення якихось корисливих цілей, а для досягнення благородної мети. Але мені не 18 років, я розумів, що буде відкат. Не думав, що він буде таким сильним. Нинішня ситуація переконала мене ще раз, що не треба покладатися на політиків. Психологічний стан Майдану має жити в нас постійно. Ми маємо вказати владі, що вона лайно, і весь час від них чогось вимагати. Коли суспільство стане таким, політики не будуть такими нахабними, як вони є сьогодні.


«Козюльки»

ВІКТОР ЮЩЕНКО,

Президент України.

В нього дружбанів з’явилось так

багато –

разом їх усіх йому не подолати.

ВІКТОР ЮЩЕНКО і ВІКТОР ЯНУКОВИЧ

з нагоди підписання «Меморандуму про взаєморозуміння»

Мали пацани сходняк про життя насущне.

Янукович тепер «Так!», Ющенко –

«Тому що!».

ЮЛІЯ ТИМОШЕНКО

пропонувала депутатам-опонентам повіситися на синьо-білих шарфах.

Вона всіх депутатів ненависних

на синьо-білих шарфиках повісить.

А як вони опиняться при владі –

її утоплять в «Оранж»-лимонаді.

РОМАН ЗВАРИЧ,

міністр юстиції, якого звинуватили у відсутності диплома про освіту

Роман не є нікчемний пустомеля,

до справи він підходить по-новому:

якщо були міністри без портфеля,

то чом не можуть бути без диплома?

ВІКТОР МЕДВЕДЧУК,

голова партії СДПУ(О), яка опонувала на виборах Віктору Ющенку.

Опісля того, як він круто

крутив партійний руль,

партійна назва може бути –

Ес Де Пе У (нуль).

Учасники з’їзду Рад у Сіверодонецьку висунули ідею автономії, прозваної в народі

ПіСУАРом – Південно-Східної української автономної республіки.

Світлі демократії прикмети

радо споглядаємо нові:

ПіСУАР з’явивсь не в туалеті -

він постав у їхній голові.

ЮРІЙ ЛУКАНОВ,

автор цієї книжки

Я "козюльки” злі пишу – ніде правди діти,

Та герої їхні всі мають порадіти,

Що слугують графоману як жива мішень,

Адже добрими бувають епітафії

лишень.

Фото автора.

Київ.

На фото: "Дивлюся на політику цинічними очима”.

 

24 листопада 2006.