Як особисто я маю ставитися до ідеї комуністів встановити у Запоріжжі пам’ятник Сталіну? Не як журналіст, не як дослідник політики, не як допитлива людина, яка трохи цікавиться історією. А як просто собі такий безликий громадянин Юрій Луканов.


А ви уявіть собі, що вбито когось із ваших рідних. Ви приходите на могилу, щоб вшанувати світлу пам´ять покійного. І раптом виявляєте, що там стоїть пам’ятник його вбивці. Вам це сподобається? Про що це я? Кілька років тому написав заяву до СБУ і подивився справу свого діда Луканова Павла Ілліча. На кількох десятках сторінок мій дід, який був заарештований 1937-го року з посади начальника зернового управління Донецького регіонального відділення аграрного наркомату, розповідав слідчому про «діяльність в Донецьку контрреволюційної організації правих, котра разом з організацією українських націоналістів і троцькістським

 

 

 

угрупованням займалася шкідництвом, боролася проти політики партії і уряду». А шкідництво полягало в тому, що він і ті, кого він завербував висловлювали невдоволення політикою партії на селі і на неї покладали «пережиті в 1932-му році труднощі сільського господарства України». Попри каяття і готовність спокутувати провину чесною працею, мого діда розстріляли 20 вересня 1937-го року в місті Сталіно. Його дружину і мою бабусю Ольгу Микитівну Волковську заарештували незабаром після смерті діда. Родичі згадували її розповіді про те, як їй затискали пальці в двері, садили навпроти над яскравої лампи і не дозволяли спати. Потім її заштовхали до якогось підвалу, де холодна вода доходила до щиколоток. Після кількох годин стояння їй кинули якесь лахміття. Вона прилягла на нього, а звідти поповзли воші.

 

На фото з сімейного альбому вона виглядає гарненькою модницею. У справі міститься фото жінки з опуклим обличчям, яка виглядала років на десять старшою від своїх років. Я вивчив її покази і можу пишатися тим, що вона не сказала про свого чоловіка жодного поганого слова. Мою бабусю відправили до ГУЛАГу як «члена семьи изменника родины» на вісім років. Через кілька років ГУЛАГу бабуся збожеволіла і решту життя провела у психіатричній лікарні. Мій батько Вадим Луканов виховувався у Києві у родині своєї тітки, рідної сестри його мами.

 

Моя інша бабуся Оксана Михайлівна Чадченко свого часу розповідала, що в її селі під час голоду 32-33 років люди їли людей. Правду сказати, я думав, що у неї від старості сталося щось із світосприйняттям. Та коли під час горбачовської перебудови на нас хлинула повна інформація про голодомор, я з жахом зрозумів, що вона казала правду. У моєї прабабці Титаренко Марії Леонтіївни , яка виховувала мене в перші роки мого життя, з шести дітей після 33-го року залишилося двоє. Діда з бабою реабілітували. Прабаба отримувала пенсію у розмірі вісім рублів. Сьогодні це було б, мабуть, гривень триста. Спасибі, звичайно, за таку справедливість. Але я вважатиму монумент вбивцеві моїх предків образою мене і пам`яті моїх предків.

 

Будучи враженим читанням справи своїх родичів, я поділився своїми емоціями з випадковим знайомим. Звісно, не шкодував епітетів для Сталіна. І раптом почув: «Не варто так емоційно оцінювати Сталіна». Мій співрозмовник пояснив, що вождь радянської держави, знищуючи ворогів народу, змушений був це робити, бо геополітична ситуація його до того змушувала. Він додав, що його родичів теж репресували, але він з розумінням ставиться до цього.

 

Я вважаю себе толерантною людиною і вмію поважати іншу точку зору. Але не в цьому випадку. Людина, яка готова жертвувати своїми родичами через геополітичну ситуацію, є морально хворою. З такими особами у мене ніяких компромісів бути не може. На жаль, людей з подібним світоглядом чимало в нашій країні. Може, тому ми ніяк не можемо видряпатися з кризи?

Юрій Луканов.

Газета "Левый берег"

19 квітня 2010 року.