З усіх останніх важливих медійних  новин мене найбільше зацікавила інформація з глибокої провінції. Навряд чи в Києві хтось інший зверне таку увагу, як я,  на уже звичну для наших ЗМІ історію про тиск з боку прокурора Котелевського району Полтавської області Сергія Тертичного на головного редактора тамтешньої районної газети „Народна трибуна” Петра Ляха. Хоча мене притягнула не сама історія, а ... ностальгія. Річ у тім, що  автор цих рядків, будучи студентом факультету журналістки Київського державного університету, проходив практику саме в цій газеті.  Ми з моїм однокурсником Олегом Шиканом навмисне вибрали найвіддаленіший район Полтавської області, щоб краще познайомитися з життям глибинки.

         Познайомилися. Це був (страшно казати) - або 78-й, або 79-й рік.  Коли ми з Олегом згадуємо ту практику, то він неодмінно цитує одного з тодішніх журналістів газети. Це був нарис про жінку і починався він приблизно так: „Жінка – це ріка. Щоб не висохла вона,  плекає Марія своє материнство”.   І жодного слова про позу під час сексу. Уявляєте собі? Я – ні. Бо це відбувалося в такому далекому іншому житті. Тоді журналісти могли дозволяти собі такі ось   глибокодумні метафори і не могли дозволити собі залізти до жінки під спідницю.

         А ще мені колега днями розповів історію з того ж таки минулого. Дитячий журнал „Малятко” почав друкувати нариси про Героїв Соціалістичної Праці – таке тоді було почесне звання. Героїнею одного з них була працівниця птахоферми. Вона там видала наступну фразу: „Найбільшим щастям для мене – потримати зранку в долоні два теплих яйця”. Коли тираж було надруковано, то вся редакція потім нібито сиділа і видирала сторінки з цим висловлюванням, а тоді вставляла виправлені сторінки. Благо це було робити відносно легко, оскільки нарис було надруковано просто посередині журналу. Не знаю правда саме ця історія чи ні – але дуже схоже на звичаї тої епохи.