На такі думки наштовхує боротьба проти Дмитра Табачника.

Вкотре практика показує, що створення міфу про суцільну російськомовність Сходу і Півдня України використовується для певних «найблагородніших» цілей. Ось і зараз черговий раз країна стежить і навіть бере участь у битві «бандерівців» з «небандерівцями». Студентський і деякий викладацький народи повстали проти новопризначеного міністра освіти Дмитра Табачника. До них також політики приєдналися. «Бандерівці» звинувачують Табачника в українофобії, а він закидає своїм опонентам націоналізм і ненависть до російської мови.

 

За такою риторикою відходить на другий план головна суть справи. Які б, на думку його опонентів, українофобські заяви не робив в минулому Табачник, але в даному випадку йдеться про інше. Він проголосив, що збирається скасувати запроваджене його попередником Іваном Вакарчуком зовнішнє незалежне оцінювання. Ймовірно, непокоїть нового міністра, що таке оцінювання мінімізувало можливість хабарництва і дозволяє вступати до вишів навіть тим здібним молодим людям, чиї батьки не здатні заплатити хабара. Відповідно, до міністерства сьогодні не носять валізи з купюрами. А це непорядок – не по-пацанськи.

 

Так само недавно під прикриттям войовничих «бандерівських» і «антибандерівських» гасел коїлося чимало темних справ. Досить народу підкинути наживку і він рішуче іде у бій, слава Богу, у бій оральний, а не реальний. А тим часом закулісні ляльководи під шумок здійснюють дерибан країни.

 

Подібні бойовиська стали можливими завдяки міфології, яку утворили про частину України, про її нібито однозначну російськомовність. Заявляють, наприклад, що «Донецк никогда не говорил на украинском». Аналогічні заяви звучать з інших східних і південних регіонів України. Ці ідеї заводяться у голови громадянам і водночас наголошується, що російськомовні регіони геть інакші від «бандерівської» України. Доходить до тверджень, що в Україні живе дві різні нації. Заради справедливості треба сказати, що є один регіон, де етнічні українці не становлять більшості – це Крим.

 

Тим часом, опоненти розділу країни за мовною ознакою не зуміли нічого протиставити подібним ідеям. Вони ніби за замовчуванням погодилися з тим, що існує якась суто російськомовна Україна. Ніхто за великим рахунком не працював зі східним людом не довів до його відома факти, які свідчать зовсім про інше.

 

Досить згадати, що найбільш критичну книгу про русифікацію, а відповідно деукраїнізацію України написав «донецький пацан» Іван Дзюба. 1965 року цей уродженець Донбасу проаналізував з марксистської точки зору цю проблему описав інструменти русифікації і довів, що ця практика суперечить марксистським настановам. Він, наївний, послав цю книжку компартійним керманичам. Однак її оголосили антирадянською і автор мусив відсидіти вісімнадцять місяців під арештом через свій «націоналізм». І звідки такий націоналіст взявся на тому всуціль російськомовному Донбасі?

 

А ідеолог українського інтегрального, націоналізму Дмитро Донцов? За логікою, така людина мала б народитися десь на Галичині, яка стала батьківщиною «лютих бандерівців». Аж ніяк! Він був уродженцем «російськомовної» України – народився у містечку Мелітополі Запорізької області.

 

Уродженець Полтавщини ідеолог самостійництва Микола Міхновський більшу частину свого життя діяв у «російськомовному» Харкові та на «російськомовному» Донбасі. Іще цікавий факт – донька організатора промисловості на Донбасі, засновника міста Алчевськ Христина Алчевська стала відомою українською поетесою.

 

Ніяк наведені приклади не вкладаються у концепцію російськомовної України. Та яскраво ілюструють, що українська мова грала на тих територіях далеко не останню роль, але врешті-решт значною мірою була витіснена. І живуть там не російськомовні українці, а громадяни, котрі під тиском обставин відмовилися від мови своїх предків. Те, що українська мова їм не чужа, свідчить збільшення кількості відвідувачів кінотеатрів після запровадження дублювання іноземного кіно українською мовою.

 

Коли я постійно чую про насильницьку українізацію України, то у мене народжується ідея поставити пам’ятник найяскравішій жертві цього жорсткого процесу. Це має бути чоловік у пенсне з підписом на постаменті – Антін Чехів. В руках він має тримати книжку з назвою «Каштінка».

 

Газета "Левый берег"

06.04.2010.