Юрій Луканов видав дві збірки політичних епіграм. Утім він не знижує творчої активності, а продовжує писати свої короткі твори. Наприкінці червня цього року в книгарні "Є” журналіста Юрія Луканова відправляли на Сибір у табір "ГУЛАГ”. Ні, не лякайтеся, репресії 1930-1940-х років не повторюються – це просто столична інтелігенція так жартувала з тодішньої системи.

Отож Юрію Луканову вручили премію ім. Лаврентія Берії за найповніше висвітлення "антирадянського нутра українського буржуазного націоналіста Степана Бандери”. Премією нагородив начебто НКВС СРСР, вона є путівкою до сибірського санаторію "ГУЛАГ”. Таку незвичну нагороду присуджено за документальну стрічку "Три любові Степана Бандери”, яку нещодавно випустили на DVD.

– "Три любові Степана Бандери” – фільм, який зняли ще десять років тому, неодноразово показували на українських телеканалах, проте тепер він став ще актуальнішим через гострі дискусії, що точаться навколо постаті Степана Бандери.

– Картина розповідає про три історії стосунків із жінками. Юлія була першим коханням майбутнього лідера ОУН. Анна була нещасним і дуже драматичним коханням. Згодом вона звинувачувала Степана Бандеру в убивстві її чоловіка, хоча Бандера писав їй листи та доводив, що це не так. І третя – Ярослава, яка стала дружиною Степана й провела його в останню дорогу після того, як провідника вбив агент радянських спецслужб Богдан Сташинський. Звісно, в житті С. Бандери кохання не могло не переплітатися з політикою, і це відображено у стрічці. Автор знайшов унікальні хроніки з життя провідника та його похорону. Цікаво, що у фільмі ліричний вірш юного Степана читає журналіст Валентин Трохимчук, який нині готує тижневу політичну програму на "5-му каналі”, а листи Бандери гортають пальці Наталії Фіцач, яка сьогодні є керівником проекту циклу документальних фільмів "Відкрита зона”. Тож із лона Бандери вийшло трохи журналістів (сміється).

– Постать Степана Бандери – велична і суперечлива водночас, я радше сказала б спекулятивна. Яскравий приклад шоу "Великі Українці”. А хто для вас великий українець?

– Як це хто? Два Іллічі, які ввійшли до сотні великих, – Лєнін і Брєжнєв: один Владімір Ілліч, а другий – Лєонід Ілліч. Наші співвітчизники за них проголосували. Треба було б Сталіна записати, а також Кагановича. Хто більше винищив наших співвітчизників – той і великий українець.

– А Степан Бандера, герой вашого фільму?

– А що ж у нього великого? Ну, боровся чоловік разом із однодумцями за Україну. Ну, вбили його вороги. Ну, садили його однодумців до таборів "ГУЛАГ”, а вони і там бунтували, влаштовували повстання та боролися за свободу. А що ж тут великого? Якби вони задницю вилизали начальству або пішли, як барани, на розстріл – оце було б щось.

– Якось прочитала: свобода слова – обов’язковий атрибут демократії, а наявність розуму – ні. Погоджуєтеся?

– Ну, звичайно, погоджуюся! Для чого демократії розум? У вас є свобода слова, і ви патякаєте перше, що на гадку спаде. Ну, стукнуло нинішньому комуністичному лідерові в голову назвати Лєніна великим – він і назвав. А інші, в яких свободи слова, хоч залийся, – взяли і підтримали. Для чого тут іще якийсь розум потрібний?

– Що ближче до душі – серйозна журналістика, документалістика чи ваші кумедно-вульгарні козюльки (політичні епіграми, які вийшли у двох книжках "Козюльки” і "Колода від Ющенка”, – "Газета”)?

– Якби моя воля, то я всю свою журналістську роботу перевів би у жанр кумедно-вульгарних козюльок. До речі, елементи цього в мене були завжди. В тому ж фільмі про Бандеру, попри всю його трагічність, багато іронії та сміху. Презентували його також у кумедний спосіб, тоді мені вручили премію ім. Лаврентія Берії. А торік вийшла моя книжка "Європейський феєрверк”. Я проїхав шістьма країнами Європи й написав дорожні нотатки – веселенькі такі оповідки.

– Тоді спробуймо далі поспілкуватись у жанрі козюльок. Кажуть, здоровий сон не лише подовжує життя, а й скорочує робочий день. Як ви скорочуєте трудові будні?

– На жаль, робочий день справді скорочує мій вільний час. Я з 2002 року не працюю в штаті, тож мушу заробляти на життя писанням і зніманням "кіна”. Тому робочий день міцно тримає мене за горло і примушує щось писати, аби не померти з голоду. Остання помітна робота – сценарій у співавторстві з журналісткою Веронікою Маковій десятисерійного документального фільму "НАТО: свій чи чужий?”.

– А що це ви з найбагатшою людиною країни не поділили? (30 березня 2007 року український бізнесмен Рінат Ахметов подав позов до Високого суду правосуддя в Лондоні проти журналістів сайту "Оглядач”, серед яких був і Юрій Луканов, – "Газета”).

– То це ж не я не поділив. Це пан Ахметов не поділив щось із "Оглядачем”, а я лише написав стосовно цього козюльку: "У нас відбулося диво з див: хоч щось не те й знайшов в "Обозі” // Ренат "Обоз” не замочив, а лиш подав на нього позов”.

– А Юрій Луканов піде в політику?

– А що там Луканову робити? Мені значно цікавіше писати козюльки про політиків, аніж самому стати об’єктом для їх написання. До речі, на сайті "Кореспондент” є мій блог, де викладаю "свіжі” твори. Щоправда, зараз якась пауза настала, таке трапляється. Потім знову приходять нові ідеї й політики отримують нові епіграми про себе.

– Є така сентенція: якщо тобі плюють у спину – це означає, що ти попереду. А вам часто плюють у спину?

– Я ж спини своєї не бачу (сміється). Сам намагаюся не плювати. Якщо хочеться плюнути комусь у спину, то роблю так, аби не бачити цієї спини. А ще краще – обличчям до обличчя – тільки не плюватися. До речі, читав, що плювання дуже негативна річ, позаяк разом зі слиною ми випльовуємо багато нашої внутрішньої енергії.

– Часто дістається на горіхи від об’єктів чи то суб’єктів власної творчості?

– Якщо все зроблено професійно, то в них не буде підстав давати мені на горіхи. Хоча від самих горіхів я не відмовився б (сміється).

Розмовляла Оксана Жила

25 липня 2008 року