Нещодавно у видавництві «Такі справи» вийшла книга Юрія Луканова про Леоніда Кучму « Третій президент». .Сам автор називає свою роботу спробою відстороненого, а значить, об'єктивного погляду на діяльність Президента Кучми. Багато уваги в книзі приділено й Леонідові Кравчукові. — Леоніде Макаровичу, чи не прикро вам, що у книзі Юрія Луканова у списку президентів України ви виступаєте під другим номером? — Справа в тому, що елітний прошарок України настільки складний, суперечливий та зруйнований тоталітарним режимом, усіма його голодоморами та репресіями, що він навіть не здатен визначити, хто в нас перший президент. Насправді історія знає одне: Михайла Грушевського було обрано не президентом Української держави і навіть не президентом Української Народної Республіки. Його було обрано президентом тієї Ради, яку він очолював. Це західний варіант, де спікер і президент є поняття тотожні. На користь цієї версії свідчить хоча б те, що тієї ж ночі, коли обрали1 Грушевського, було ухвалено Конституцію, яка не передбачала посади президента, її підписав Грушевський, і це була його позиція. Але не в цьому, зрештою, справа, нам важливо довести всьому світові, що Україна має гетьмансько-президентські традиції. І тому Михайла Грушевського назвали першим президентом, але не України, а Ради. А Кравчук Леонід Макарович (це не я придумав — так історія розпорядилася!) є всенародно обраним першим Президентом У-кра-ї-ни! То коли б, скажімо, автори сучасних політологічних та історичних розвідок керувалися здоровим глуздом, а не політичними міркуваннями чи бажанням когось винищити, а когось притоптати, то вони б просто написали, як воно є насправді. — Автор книги «Третій президент» каже, що для нього особисто першим президентом України є Грушевський, а читач, мовляв, нехай зробить свій вибір... — Звичайно, це, до певної міри, справа авторська, а час покаже, досконала ця книга чи ні. Я тільки одного хотів би: щоб усі, хто береться за перо, хоча б трішечки знали власну історію. Лише за цієї умови вони мають право сідати за стіл, і писати на подібні теми. У нас чомусь останнім часом оцінювати великі події взялися люди некомпетентні. Це я заявляю офіційно: просто некомпетентні. Скажімо, пускають в обіг такі слова, як «арбітр нації», «духовна емблема»... Хто це робить? Переважно чиновники. Це викликає в суспільстві іронію, знущання... А страждають люди, які заслужили на повагу: всенародно обрані президенти, депутати, визнані світом науковці... — Про комуністичних лідерів народ знав рівно стільки, скільки цього хотіли самі керманичі. Як ви почувалися тоді, коли суспільство почало розглядати і досліджувати вас, нерідко незалежно від вашої на те волі? — Я вам скажу, що звикати до цього непросто. Я вийшов на політичну арену 1989 року, отож, маю вже певний досвід. Скажу відверто: попервах я просто ніяковів перед телекамерою, фотооб'єктивами. Але потім втягнувся у дискусії, інтерв'ю, поїздки і зараз уже не звертаю уваги на те, що тоді примушувало ніяковіти. Для мене - це вже нормальне явище. Дивує іноді, чому з року в рік у газетах дають ту саму фотографію того чи іншого політичного лідера — неодмінно підмальовану, підфарбовану... Це все йде ще з тих часів. Політикам треба зрозуміти одну річ: телебачення стежить за ними дуже пильно. Люди це бачать, тож немає сенсу в газеті, припустімо, виставляти себе таким, яким ти насправді не є. Тому, я думаю, до цього треба ставитися спокійно — які є, такі є, як говоримо, як жестикулюємо, так нас і показують. Це питання для нас, пострадянських лідерів, є непростим, і ще не всі зрозуміли важливість цієї проблеми. — Чому політичні лідери намагаються приховувати від громадського ока своїх дружин? Це теж радянська «хвороба» ? — Ну як це — «приховувати»? Це залежить не від лідерів, а, радше, від самих жінок. От, скажімо, моя дружина ніколи не погоджувалася давати інтерв'ю. І не тому, що вона не вміла цього зробити. У неї є своя філософія щодо цього питання. Вона каже, що бути дружиною політика — це не означає, що треба бути політиком самій. «Якби, — говорить дружина, — мене спитали, як я ставлюся до онуків чи до дітей, я б відповіла. Мене питають, як я. ставлюсь до політики, але я ж не політик... Чому я маю відповідати за тебе? Ти — президент, тебе обирали, значить, ти відповідай за своє, а я — за своє». Це її позиція. А те, що вона не любить хизуватися перед мікрофонами — це, знову ж таки, позиція людини. А я демократ по природі, я ж не міг їй наказати з'являтися перед телекамерами. Це — її право. Розмову вела Ольга БУРДА

 

26.02.1997 "ДЕНЬ”