Лисий вурдалак Олесь Бузина написав геніальне оповідання. Ні, ні - я не жартую. Цілком серйозно кажу. В ньому талант прорізався. Називається цей сатиричний твір „Крейсер „Жовто-синя Україна". Схоже, написаний досить давно, можливо, з рік тому. Але я не стежу спеціально за творчістю цього автора. Лише почитую, коли натикаюся під час мандрів Інтернетом. Тому не побачив його відразу. Отож, вибачайте, що пишу із запізненням.
В основі допису убієнно смішна метафора: Україна у вигляді крейсера, вся команда якого нагадує нашу політичну еліту. І вони всі такі кумедно-нікчемні, що ледь не пісяєш від сміху. Прочитав і мене ще раз відвідала, здається, очевидна істина: ми, тупі журналюги, на повному серойзі аналізуємо кожне їхнє газовипускання, а вони щоки розпускають, крадуть потихеньку і на такому ж повному серйозі вдають, що державотворенням займаються, борються за справедливість, бо вона є, роблять десять кроків назустріч лохам... тобто людям, поліпшують наше життя вже сьогодні. Тим часом, з них сміятися треба, бо сміху, як сказав класик, боїться той, хто вже нічого не боїться.
І тут Бузина виступив у повному блиску. Не можу утриматися, щоб не процитувати один абзац: „Після того, як вирішили питання з кльошами, настав час призначать капітана. Зразу знайшлося багато охочих. Але найсильнішими кандидатами були троє. Один уркаган, який змолоду двічі одсидів за кражі матроських шапок. Другий - колишній бухгалтер, випускник славетного Тернопільського сільськогосподарського інституту, що дає освіту вищу, ніж у Сорбонні, і право керувать будь-яким транспортним засобом від вола до Нацбанку. А третє таке, що й казать страшно - по паспорту, наче баба, та ще й з косою, а по ухваткам хуже любого самого вредного мужика. Між кандидатами зчинилась бійка. Уркагана підтримувала Москва, бо він дуже добре співав у Кремлі «Мурку», і обіцяв повести «Жовто-синю Україну» курсом норд ост. А, якщо повезе, то навіть перейменувать її у лінкор «Велика Малоросія».
Ну написав Бузина і написав - що тут дивного? Він же відомий і навіть скандально. Я роки три-чотири тому наткнувся в неті на його галасливий „Вурдалак Тарас Шевченко". Прочитав і після того книжок цього автора не читаю, лише деякі статті, коли їх зустрічаю під час мандрів в неті. Бо це література не стільки нашуміла, скільки вересклива. Уявіть собі: сидить собі якийсь чолов’яга похмільний, торгує на базарі чимось, наприклад, самогоном з-під поли. І мучить його думка, що є ж на світі люди, які живуть чисто, світло, чесно, щиро. Таких людей у школах вивчають, про них книжки пишуть, на них рівняються. А я в цьому бруді колупаюся, не просихаю, трахаюся з якимись базарними тьолками. Хочеться знову від огиди до самого себе напитися. Аж тут цьому бідасі підсовують книженцію „Вурдалак Тарас Шевченко". Читає він її через силу і в нього гикавка пропадає і похмільний синдром минає. Здається, навіть перегаром з рота смердіти перестає. „Ти диви, бля, - думає він собі, - той віршомаз великий наче, але таке саме одоробло, як і я". І цьому читачеві легше жити стає. Він все ще хоче напитися, але вже від щастя, що навколо такі ж гопники, як і він сам. Мабуть, наступною думкою в його переобтяженій голові постане питання: а чого про них книжки пишуть, а про мене ні?
Ой, не треба розпатякувати, що вурдалак всю правду розповідає, а автор цих рядків прихильник лакування великих особистостей і замовчування чорних плям у їхніх біографіях. Вурдалак не зробив якогось відкриття. Про походеньки Тараса Шевченка діаспорний літературознавець Григорій Грабович давно написав. До речі, якісь дурні з діаспори на нього за це наїжджали, мовляв, заплямував національну святиню. Я чув, що й інші літератори про таке писали, але сам не читав. Отож, про всі непривабливі речі потрібно писати. Справа лише в інтонації, в розставлянні акцентів. Можна про це говорити спокійно, констатувати факти, а можна скандалізувати. Недарма кажуть - скандально відомий літератор. Але скандал це для комунальної кухні добре, а в літературі він пахне далеко не шанеллю.
До речі, вурдалак не лише про Шевченка так писав. Здається, я не помиляюся. Він і Анну Ахматову (не плутати з Ахметовою) так же не описував, а обпісював просто. І сварливою вона стала, і заздрісною, і товстою. Автор просто насолоджувався її нікчемністю. Куди там до нього Віталію Вульфу з російського каналу „Культура", котрий не боїться говорити про це саме, але при тому не забуває, що Ахматова ще й великою поетесою була - і це в ній найголовніще. Так ось, повертаючись до вищезгаданого оповідання Бузини. Останнім мазком автор перекреслив весь кайф від свого твору. Той крейсер український (а точніше - хохляцький) припливає під патронат кого? Правильно - Медведєва і Путіна. Мабуть, як гопник, так і літератор для гопника, не може бути самостійним. Йому до когось сильнішого прихилитися треба. А те, що Путін з Медведєвим нічим не краще від наших діячів, лисого вурдалака не бентежить. Бо вони ж тіпа представники рускава міра, який він тепер оспівує.
Юрій Луканов.
Фото з газети "Новый регион".
|