Сьогодні незрівняній Ліні Костенко виповнилося вісімдесят років. Справа і в тому, що вона поетеса-боєць і ніколи не йшла на жодні компроміси. Вона не написала жодного гівняного рядка про Леніна і партію. Справа і в тому, що її років п`янадцять не друкували і вона писала в стіл. Справа і в тому, що вона анти попса, яка не займається просуванням своїх творів. Вони це роблять самі за себе. Справа і в тому, що вона, вибачайте за пафос, відчуває кревний зв’язок з цим народом і регулярно їздить у експедиції у Чорнобильську зону, де вивчає, як це не дивно, народні звичаї. Бо і там живе народ. Вона відкрила там жінку, яка після катастрофи раптом почала писати вірші і піше їх не на папері, а озвучує зразу, наче їй всевишня сила їх диктує.
Отож, справа в усьому цьому. Але це все міг робити більш або менш талановитий літератор. Найголовніше: Ліна Костенко написала таааакі вірші, яких не писав ніхто і ніколи!!! Навіть не вірші, а романи у віршах – „Маруся Чурай” і „Берестечко”. Це та поезія, яку неможливо аналізувати. Бо будь-яке слово про неї перетворюється на фальш. Ці вірші можна тільки читати і ними захоплюватися.